– Як Тара бажаєш побачити, маєш кинути до колодязя головнішу в житті, а може й за життя, річ.
Яків, за звичаєм, запалив люльку та недовірливо запитав птаха:
– А чому Тар, як він такий могутній, сам у мене не забере найдорожче?
– Могутність, Хвиля, – відповів лелека, примруживши повернуте до курінного око. – Не в тому, щоб красти, а в тому, щоб змусити. Бовдур ти, козаче. Але як вирішиш надути Тара, то втратиш язика – аби більше не міг брехати, чи слух – щоб не чути брехні, чи зір – аби ніколи більше не побачити оту твою найдорожчу річ.
На додачу лелека засміявся низьким голосом. Хвиля, за звичаєм, випустив ротом густу хмарину й прослідкував за її зникненням. Можливо, його б і могло щось здивувати, але курінний розумів на що й яким чином він пішов. Розумів ще тоді, як не побачив кінця червоно-чорного озера маків.
– Не хочеться вірити у балачки птахів, та пройти такого шляху, аби піти ні з чим…
Яків витяг шаблю, поцілував лезо та кинув зброю у темну безодню. Зробив він те із удаваною легкістю, але в його серці щось перекрутилося тієї миті і з важким гуркотом упало донизу.
– Хо-хо-хо, – знов засміявся птах.
Раптом із колодязя вилетіла чорна тінь та утворила собою контури, що походили на тінь людську, але у кілька разів більшу і надто струнку для подібного зросту. Від тієї раптовості курінний позадкував на кілька кроків.
– Чого ти бажаєш, Якове? – голос тіні розійшовся усією безкінечністю багряного оточення.
– А що ти можеш?
– Хре-хре-хре, – тінь зарипіла, наче стовбур під вітром. – Можу все, що ти можеш, що міг би, та й те, на що тобі не вистачить самого себе.
– Щось незрозуміло ти кажеш, джине, – курінний примружився та з спідлоба зиркнув на тінь. – Точнісінько, як ті басурманські шахраї чи іґундеї з ярмарку.
– Не дратуй мене, митар бісів. Чи ти замало полем їхав? – загриміла тінь. – Ще кілька насічок на тілі вічності бажаєш зробити? Та я тобі швидко долю багряними нитками із зеленими зірками зв’яжу, аби часу мого не гаїв.
– Ну, добре, – Яків струхнув тютюн додолу. Йому вдавалося мати легковажний вигляд. – Кажуть, ти мене на три роки до колодязя можеш схоронити, та бажання у цім тілі виконати. Правду кажуть?
– Так, це правда. – проскрипіла тінь.
– То лізь у моє тіло й здобувай перемоги задля козаків Чорноземії. Хоча б і три роки.
Тінь мовчала, та до розмови долучився лелека.
– Що? Дива… Звитяжний козак не хоче шаблею рубати.
– Хоче птах, і навіть більше того. Та треба, мені аби моїм братам жива фортуна стежки прокладала. Людину можуть убити, можуть катувати аби знищити в ній дух. Та як я розумію – коли увійде до мого тіла джинова тінь, то людини вже не буде. Це мені й треба. Будь-яку ціну бажаю сплатити за те.
– Невже не віриш у свої сили? – подумавши, спитала тінь.
– Досить, – відсік Яків. – Неважливо, у що я вірю. Я не маю перед вами сповідатися. Де це чутно, щоб сповіщанин бісоті з потойбіччя душу відкривав?! Що робити треба, нечиста?
Тінь помовчала.
– Не сердься, Хвиля. Я – вічна істота, можу гаяти час на балачки. Гаразд, стрибай, – тінь похилилася, вказуючи на безодню під собою.
– Слава Сибові, – промовив козак і зник у темному отворі.
Та тільки-но зник один, з’явився інший. Наче такий – і не такий. Інший Яків. Яків-Тар.
Уламок ІV. Нове «вбрання»
Князь звикся зі своїм новим тілом, його спогадами та почуттями. На зразок справжнього Якова він запалив люльку. Дмухнув. Наступної миті біля його ніг, із червоної хмаринки, з’явилася пухнаста руда кішка із полум’яними вусами і зеленими очима.
– Таре, мій коханцю, – голос кішки лунав, наче найм’якіший серед усіх світів музичний інструмент. – Ти знов стрімголов рвешся допомагати істоті з іншого світу?
– Облиш, – відповів князь і знов зиркнув на свій новий вигляд. – Мені не подобається це заняття. Та як ти пам’ятаєш, я програв у волин6 князю Цеху Обіцянок. І тепер, як комусь залізе до голови, аби відбулось щось неймовірне, виникає цей клятий колодязь і відриває мене від справ.
– Сподіваюсь цього разу, – мурликала руда. – Маленька частка вічності швидко пролине, аби я не встигла занудьгувати за тобою.
– Звісно, що так, Володарко Ір-Реалі. До речі, наш новий знайомий видався не таким уже й бовдуром, яким його виставив Лейлек. Я відвідав не тільки засіки його пам’яті, а й дослідив тіло. Яків хворів. Хворів сильно. Йому лишалося, щонайбільше, кілька місяць. Тож Хвиля, у сенсі цього світу, щойно виграв час. Цілих три роки. Загалом не тільки, але йому про те знати не слід. Я сподіваюсь, він нас не чує?
– А ти не бачиш? – кішка справді здивувалася і на додачу усміхнулась. Володарці Ір-Реалі рідко випадало дивуватися будь-чому.
– Не те, щоб зовсім… – відповів Тар. – Але обтяжений цим тілом та умовами згоди, я вже не так гарно відчуваю буття світів.
– Усе так, мій любий, – зітхнула Володарка, потім всілася і почала вимиватися. – Не чує козак, не переймайся. Краще йди, та скоріш вирішуй справи. А мене поки розважить Земфір, наш примарний князь Цеху Жаху. Я так давно не лякалась, цілісіньку вічність. Хі-хі.
– Ти, Володарко, любиш мовити забавками, – князь облизнув пальця та підніс його догори.
– Чом забавки? Кожний момент вічності – вічний, чи не так? – після маленької паузи руда засміялася. – А… То ти про це і кажеш… Хі-хі-хі. Ой.
Кішка помітила задраний до гори палець князя.
– А що це ти робиш?
– Чекаю на північний вітер. Хочу спробувати Повітряного коня. Він має великої шани серед крадіїв. Та мабуть у цьому тілі, – Тар із зневаженням оглянув себе. – Доки не буде мною скоєне хоча б якесь чимале зловчинення, я не зумію провести жесту, хоча б і вітер буде той, що треба.
– Навіщо тобі, любий, на північ?
– Хочу завітати до Ганса Християна з Королівства Кригогір. Кілька місцевих років потому я дарував йому магічного окуляра, аби він моїх діточок міг бачити. Ганс вирішив бути літописцем потойбіччя, та для багатьох його твори на вигляд, наче казки. Як і діточки мої, до речі, доки на цвинтар невіруючих не покладуть. Зараз той окуляр може знадобиться й мені самому. Не всі мої витвори вдають із себе тих, ким вони є.
– А вітер тобі навіщо?
– У тому й річ, Володарко, – Тар почухав лоба та трохи здивовано намацав оселедця, додавши, що то досить дивна зачіска. – Задля тілесної трансляції7. Швидко потрапити і повернутися з півночі можна, лише спершись на північний вітер.
– А зловчинення… – кішка закінчила вимиватися. – То для втілення жесту магії Гріху треба?
– Так, люба. Я вже не справжній Тар. Згідно з контрактом у тілі проханця моя сила обмежена. Я зможу черпати її лише з особистих учинків. Майже всі місцеві Не-Реалі, які охочі до магії, саме так і поводяться.
– Як тут усе сплутано, – протягнула руда. – Швидше закінчуй свої безглузді справи, любий, і вертайся до мене. Князь Земфір Жах – жах, який нудний.
Кішка повела пухнастим хвостиком навпроти мордочки і зникла у червоній хмарці пару.
– Погодься, Таре, – мовив Лейлек, якого до того, наче й не було. – Ця угода набагато цікавіша за минулу. До того ж, у місцевому сенсі, ти врятував козаку життя.
– Порятунок досить відносний, Лейлеку.
– Для князів – звісно, для людини – навряд. Чи, може, посперечаємось?
– Ще одна угода? – Князь підвів брови. – Іди під три чорти, Лейлеку. Під три чорти.
Уламок V. Бісова тварина
Князь назвав коня справжнього Якова Кремез. Та тварина, з перших хвилин, не бажала приймати нового господаря і навіть штурхнула Тара копитами у груди. Князь відлетів, впав. Підвівся. Зрозумівши, що так не може бути й далі, Тар пригадав слабке заклинання школи Гріху, що зветься Дика сповідь. Десь з десятого разу він таки зміг провести неважкий жест і від кінчиків його пальців до ніздрів коня розтягнулась синьо-зелена пара. Якийсь час вона протрималась, та коли Тар розвів руки в сторони – пара розтанула, мов й не було.
Перші хвилини кінь складав казна-що, та потроху, незв’язані розумом слова, почали набувати вигляду мови:
– Ти, йогі-го, не товариш… раніш. Тепер, йогі-го, другий… за того. Бити… коли сідає, йогі-го! Чув?!
– Чув, – спустошений звичайнісінькими чарами, наче трьома днями безперервної варти, відповів Тар.
Він сів біля Кремеза та знов запалив люльку.
– Будемо поки що разом, а потому я твого товариша поверну.
– Не піде, йогі-го. Голова копита люба бачить. Болі море, йогі-го.
– Ти не лайся, чотириногий, бо я тебе шаблею приборкаю. Зрозумів?
– Спробуй, йогі-го!
Князь проявив з потойбіччя невитіювату шаблю, та трохи не впав до землі. «Треба облишити магію, – подумав він. – Хоча… Аби провчити бісову тварину, мені сили вистачить».
– Облиш, князю, – пронизаний сонячним промінням з’явився перед Таром сивий із синеньким обрамленням Дух справжнього Якова. – Мого товариша, якого ти Кремезом прозвав, треба погодувати з руки, погладити по холці та слова добрі сказати. А інакше, отримаєш ще кілка тумаків, а може і зовсім від тебе втече.
